Слава ЗСУ!

- Почекай, я посвічу мобілкою, - запропонував Назар.

- Ось, - провівши пальцем по карті, зосереджено промовила Олена. – Військовий шпиталь. Адреса… Вулиця Шевченка, 2.

- А це що за вулиця? – запитав Назар.

Подивись на тому будинку.

Назар підбіг ближче до якоїсь старої хати і прочитав напис.

- Шевченко, 32, - голосно крикнув він. – А наступний, Шевченка, 30. Значить нам треба іти в тому напрямку!

- От і чудово. Завтра вранці вийдемо на цю стежку і підемо вздовж цієї дороги, - весело промовила Олена.

- Олено, це ж недалеко. Ходімо зараз.

- Зараз? Назаре, ти здурів? Перша ночі. Тобі що, жити перехотілося?

- Ти що, злякалася духів? Ти ж казала, їх не існує!

- Їх не існує, але існують маніяки і вбивці, а я ще хочу жити!

- Які маніяки? Тут вже років, п‘ять окрім, діда ніхто не живе. Це мені Олеся сказала.

- Ну добре! – погодилась Олена. – Ходімо. Я доведу тобі, що не боюся духів, бо їх просто не існує.

Олена та Назар попрямували вздовж дороги, раз у раз поглядаючи на номери старих будинків. Назар щось бубонів, намагаючись переконати свою супутницю в існуванні духів, магії і всього того, у що Олена ніяк не могла повірити. Нарешті, вони наблизилися до шпиталю. Це була триповерхова сіра будівля, яка, чесно сказати, трохи нагадувала місце, де живуть духи. Високі страшні стіни, маленькі віконечка. Жодне з вікон не світилося. Здавалося, будівля пустувала вже багато років.

- Дивись, он духи! – голосно крикнула Олена.

- Де? – злякано підскочив на місці Назар.

Він пильно подивився у кожне вікно, але нічого не побачив.

- Де? – жалібно перепитав хлопець, зрозумівши, що не встиг нічого побачити.

Назар подивився на Олену. Вона почала голосно сміятися.

- Чого ти смієшся? Ти мене розіграла? – розлючено запитав хлопець.