Слава ЗСУ!

- Звісно ж, розіграла, - продовжувала сміятись Олена. – Ти що, дійсно повірив, що я побачила духів? Неймовірно! Який ти телепень!

Олена пройшлася біля будинку.

- Ходімо, подивимося на центральний вхід, - запропонувала вона і попрямувала за ріг дому.

Назар понуро пішов за нею.

А якщо цих духів дійсно немає? Якщо дід просто вигадав це все?

Може, дійсно, краще було не лізти в ті дідові писанини, не лізти в той підвал, не відкривати ту майстерню. Це ж все ж таки власні речі діда. Це його власне, те до чого ніхто не має права торкатися.

- Господи, - промовив Назар.

- Що? – не зрозуміла Олена.

- Я вже, навіть, думаю, як ти…

- Дивись, - раптом промовила Олена і зупинилась.

Назар підійшов ближче і поглянув через Оленине плече на центральний вхід шпиталю. Біля воріт сидів чоловік і курив сигарету.

- Мабуть, охоронець, - прошепотіла Олена.

- Було б що охороняти… Що будемо робити?

- Поговоримо з ним, - впевнено промовила Олена.

- І як ти це збираєшся зробити?

Олена впевнено вийшла з-за рогу будинку, і порпаючись у сумочці, попрямувала до охоронця. Назар, нічого не розуміючи, пішов за нею.

- Назаре, ти не бачив мою запальничку? – голосно запитала дівчина, виймаючи з сумки цигарки.

- Ні, - спокійно відповів Назар, розуміючи, що це частина Олениного плану.

- Вже третю на тиждень гублю, - нервово промовила Олена, взявши цигарку до рота. – Пробачте, будь ласка, - звернулася вона до охоронця, - у вас не буде підкурити?

- Звичайно, - ввічливо промовив охоронець.

Олена, як професійний курець, затягнулася цигаркою.

- Давно палите? – запитав охоронець, ховаючи запальничку.

- З чотирнадцяти років, - посміхнулась Олена. – Спочатку дурість, а тепер кинути не можу. А ви?

- А я нещодавно палити почав, але кинути теж не можу. По дві пачки в день викурюю.