Слава ЗСУ!

- Що, серйозно? По дві вдень? – здивувалася Олена.

- Сам трохи шокований, - посміхнувся чоловік.

- А ви тут охоронцем працюєте? – намагаючись зав‘язати розмову, запитала Олена.

- Так…

- Було б що охороняти, - посміхнулась дівчина.

- І не кажіть. Але що ти кому скажеш? Мені платять – я охороняю.

- І як робота? – запитав Назар.

- Нічого. Нічого робота. Тільки нудно тут. Ніхто не ходить, і поговорити ні з ким. А ви хто такі?

- А ми живемо тут неподалік, - показуючи рукою в сторону стежки, промовила Олена. – Хвилин тридцять іти.

- Так це чудово! – радісно промовив охоронець. – Якщо вам не спатиметься, ви приходьте сюди. Мені веселіше буде. Я тут щосереди чергую.

- Добре, обов‘язково якось прийдемо, - промовила Олена.

- Я також тут недалеко живу! – не міг вгамуватися охоронець. – Он бачите, та хатинка, де світло горить.

- Бачимо.

- То моя мати для мене світить. Вона ніколи спати не лягає, коли я йду на чергування. Каже, що це для того, щоб мені не було так одиноко.

- Супер, - захоплено промовила Олена.

- Ігор, - протягнувши руку, промовив охоронець.

- Назар.

- Олена.

- Дуже приємно. А де саме ви живете? – запитав Ігор.

- Я не пам‘ятаю номер будинку, ми тут нещодавно, - пояснила Олена. – Ми в одного діда живемо.

- Якого діда?

- Я, навіть, не знаю, як його звати, - сумно промовила дівчина. – Просто він німий.

- Німий? – задумливо промовив охоронець. – Навіть, не знаю, хто це може бути.

- Ну в нього ще хата знаходиться майже біля самого театру. Тільки в провулок звернути.

- Театру? – здивувався Ігор. – У нас в Подолищах, навіть, театр є?

- Є, - відповів Назар. – А що таке Подолища?