Слава ЗСУ!

- Це так наше село називається.

- Село? – здивувалася Олена. – А ми думали це частина міста.

- Яке це місто? – засміявся охоронець. – Місто дві години пішки звідси. І це якщо швидко іти.

Олена подивилася на шпиталь.

- А чого це у вас на другому поверсі світло горить? – запитала вона.

- Де? – злякано запитав Ігор. – А-а-а, то Вишенський! Його вже всі знають. Він боїться темряви. Засинає лише при ввімкненому світлі, а медсестри потім йому вимикають.

Назар розчаровано зітхнув. Олена подивилась на Назара.

- А кажуть, що у вашому шпиталі духи є, - почав Назар.

- Духи? – посміхнувся охоронець. – Скільки працюю, духів ще не бачив.

- А в іншому крилі шпиталю? – запитала Олена.

Охоронець посміхнувся.

- Не бачив, - впевнено відповів Ігор.

- То думаєте, це неправда? – перепитав Назар.

- Думаю, неправда, - промовив Ігор. – Знаєте, що я вам скажу. Починаючи з 1921 року в ця будівля належала НКВС. Вони тут проводили свої масові розстріли, розправлялися над усіма. Нещодавно, хтось із пацієнтів про це дізнався. З тих пір і почалися ці дурнуваті легенди про привидів…

- Що за легенди?

- Ніби щоночі ходять вони зі свічками в руках, проходять крізь стіни. Ніби одягнені в сірі довгі накидки. Я скажу так: скільки працюю – нічого подібного не бачив!

- І що, зовсім нічого дивного не помічали? – запитала Олена.

- Було раз…

- Що? – поцікавився Назар.

- Приходила якось вночі дивна бабуся, зернята пропонувала…

- А ви що?

- Відмовився. Нащо мені її зернята?

- А що ж тут дивного? – перепитала Олена.

- Просто, коли вона приходила, то всі собаки раптом порозбігалися в різні сторони.

- Може, просто злякалися?

- Може… Але з тих пір тих собак ніхто більше не бачив.