Слава ЗСУ!

Назар пильно подивився на Олену. Вона не ховала своєї іронічної посмішки.

- Собаки повтікали від бабусі, - промовила вона. – Але це зовсім не доводить, що в будинку є привиди.

- Я думаю, що привидів тут немає. Ні духів, ні привидів… Лише пацієнти, - посміхнувся охоронець.

- Ну що ж, - промовила Олена. – Ми все з‘ясували, мабуть, підемо вже додому. Хорошої вам служби!

- Заходьте в гості, - ввічливо промовив охоронець. – Ви запам‘ятали мій будинок? Шевченка, 7. Передавайте своєму дідові привіт.

- Передамо! – посміхнувся Назар.

- Скажіть, від Ігоря Байракова. Байракових тут усі знають!

- Добре, бувайте.

Був ранок. Олена відкрила очі. Вона в одязі лежала на своєму ліжку. Поруч із нею лежав Назар і міцно спав.

- Ми вже спимо в одному ліжку, - прошепотіла Олена. – Який жах! Назаре, ти спиш?

- Ні, вже не сплю, - не відкриваючи очей, промовив Назар.

- Знаєш, котра година? О пів на дванадцяту.

- Зважаючи на те, що ми прийшли о четвертій ночі, то це нормально.

- Принаймні, ти заспокоїшся зі своєю магією, - промовила Олена. – Сподіваюсь, що хоч охоронцеві повіриш, що ніяких духів немає.

- А як же бабуся і зниклі собачки?

Олена засміялася.

- О Боже! Ти знову за своє. Може, ті собачки просто так повтікали, зайця побачили, чи лисицю. Тут же ліс недалеко…

- Може й так, - продовжуючи спати, бубонів Назар.

- А може, той Ігор, взагалі, пожартував. Вигадав ту історію.

- Може й так…

- Та прокидайся вже, - штурхаючи Назара в бік, промовила Олена. – Бо дід та Леся вирішать, що ми оголосили голодування.

Назар повільно піднявся з ліжка. Олена зайшла в дідову кімнату. На дідовому ліжку сиділа Леся і читала якусь стару газету.

- Доброго ранку, - привіталась Олена.

- Доброго, - відповіла жінка. – Тільки, мабуть, вже не ранок.