Слава ЗСУ!

Дід сидів за столом.

- Мабуть, не ранок, - погодився Назар, який щойно зайшов до кімнати.

- Сідайте їсти, - промовила Леся.

- Дякую, - промовила Олена і сіла коло діда за стіл.

- Дід казав, що ви прийшли з прогулянки десь о четвертій, - промовила жінка. – Заблукали?

- Ні, не заблукали, - весело промовила Олена. – Просто гуляли.

- А де?

- Вздовж вулиці Шевченка! – відповіла Олена. – Навіть, шпиталь бачили.

Дід щось показав жінці.

- Дід каже, що шпиталь давно закрили. Він вже років двадцять точно не працює.

- Працює, - натхненно перебила жінку Олена. – Ми вчора були там. Все працює.

- Дід каже, що такого не може бути, - повторила жінка. – Шпиталь закрила санепідемстанція, оскільки знайшли там дуже багато вірусів різних інфекційних хвороб.

- Ну, може, вже провели дезінфекцію, - припустила дівчина. – Ну, Назаре, хоч ти підтвердь, що шпиталь працює.

- Працює, - впевнено відповів Назар, беручи з миски вареник.

Дід здивовано подивився на студентів.

- До речі, а ви знаєте Ігоря? – запитав Назар.

Дід уважно подивився на Назара.

- Ігоря Байракова знаєте? – весело перепитала Олена.

Дід щось показав жінці.

- Дід каже, що був знайомий з ним, коли лежав в госпіталі. Той саме працював охоронцем. Каже, що це був хороший чоловік, щоправда, дуже багато палив. Випалював по дві пачки вдень.

- Так, він вчора розповідав нам! – промовила Олена. – Ми вчора познайомились з ним.

- Дід каже, - продовжила жінка, - що ви не могли з ним познайомитись, бо три роки тому назад він помер. Йому було сімдесят чотири.

- Ні, то, мабуть, не той, - махнула рукою Олена. – Цьому років тридцять, а може, й менше. Він з мамою живе…

- Його мати теж померла, - сумно промовила Леся. – Дід каже, що її всі любили. Вона завжди всім допомагала, була людяною і доброю. Коли її син ішов на чергування, вона ніколи не гасила світло в кімнаті, щоб Ігореві не було так одиноко.