Слава ЗСУ!

- Яка була адреса? – запитав Назар.

- Шевченка, 7. Я пам‘ятаю, як виглядав будинок, тому ми швидко його знайдемо.

- Ось, Шевченка, 9. Значить наступний.

Назар та Олена підійшли до старих зелених воріт. Олена заглянула на подвір‘я. За низькими старими воротами стояла хата. Вона була настільки старою, що повністю просіла в землю, і з землі стирчала лише прогнивша дерев‘яна стеля. Вікна, двері – все було під землею.

- Ще років п‘ять, і цієї хати не буде видно, - промовив Назар.

- Через років п‘ять тут все село перетвориться у велике підземне царство, - погодилась Олена. – Ходімо, це не ця хата. В тій, яку ми вчора бачили, точно були вікна.

- Ні, це точно вона. Шевченка, 7. Дивись, наступна Шевченка, 5. Попередня – Шевченка, 9.

- Може, Ігор сказав не ту адресу, чи ми не так зрозуміли, - намагалась пояснити Олена.

- А може, це все ж та хата?

- Назаре, хата не могла за одну ніч просісти на два метри вниз. Це мінімум років тридцять, а то і більше.

Назар нічого не відповів. Олена пішла вздовж старих хат, уважно вдивляючись в кожну з них.

- Ні, та була інша, - шепотіла вона сама собі.

- Може, ця? – побачивши схожу хату на іншій стороні дороги, промовив Назар.

- Схожа, але це не може бути вона.

- Чому?

- Ми стояли біля центрального входу до шпиталю, а звідти цього будинку ми б не побачили..

Назар понуро пішов далі.

- Слухай, давай зайдемо до шпиталю. Там же має хтось чергувати. Запитаємо у них, де живе їхній охоронець.

- Давай.

Олена та Назар зайшли за ріг шпиталю і підійшли до вхідних дверей. Двері були забиті дерев‘яними брилами, а зверху висів великий іржавий замок.

- Вчора було відчинено, - промовив Назар.

- Правда? Ти точно пам‘ятаєш?