Слава ЗСУ!

- Так. Я точно пам‘ятаю, - промовив Назар. – Здається, навіть, двері інші були. А може, й такі самі. Тільки точно відчинені.

Олена підбігла до вікна.

- Підсади мене, я зазирну всередину.

Назар підняв Олену так, щоб вона змогла схопитися руками за залізну сітку на вікні.

- Що ти бачиш?

- Там порожньо… Брудно, порожньо. Нікого немає. Якісь два розламані ліжка… Мабуть, це палата. Але в ній явно давно ніхто не лежав.

Назар поставив Олену на землю.

- Подобається? – запитала вона.

- Що? – не зрозумів Назар.

- Пригода! Ти ж шукав пригод на свою голову, от і натрапив!

Назар сумно посміхнувся. Він підійшов до вхідних дверей і спробував зірвати замок.

- Міцний…

- Нам самим не відкрити ці двері, - підійшовши до Назара, промовила Олена.

- Хіба що сокирою.

- Ні, сокирою теж не вийде.

- А що скажеш про вік дерева, замка, дверей?

Олена присіла біля дверей і уважно глянула на замок.

- Скажу, що цей замок не відкривали років десять, а то і більше.

- Супер, - захоплено промовив Назар. – І як ти це поясниш?

- Я сама нічого не розумію. Вчора в цьому будинку горіло світло. Сьогодні хтось вимкнув це світло, але замок не відкривали років десять.

- Може, десь є інший вхід.

- Є, але він теж забитий на цвяхи. Ми вчора проходили повз нього.

- Отож, що ми маємо, - голосно промовив Назар. – Охоронець, якого ми вчора бачили, помер три роки назад. Лікарня, в якій вчора лежали пацієнти, десять – двадцять років тому була закрита і забита дерев‘яними брилами. А будинок, в якому вчора горіло світло, сьогодні під стелю осів в землю. Нічого такий сюжетик!

- Треба обов‘язково дістати ключі від цього замочка, і, будь-що, зазирнути всередину цього шпиталю, - промовила Олена.

- А хто ж нам дасть ці ключі?