Слава ЗСУ!

- ЖЕК! – впевнено відповіла дівчина. – Хіба вони не мають знаходитись в ЖЕКу?

- Сонечко, а хто ми такі, і з якої статі вони нам повинні відкривати цей шпиталь?

- А ми скажемо, що проводимо наукову роботу від університету!

- А якщо перевірять?

- Якщо перевірять, - сумно промовила Олена, - то буде погано…

Назар відійшов в сторону.

- Назаре, а якщо поїхати в університет і поміняти тему?

- Можна… тільки хто ж тобі її поміняє? Вже скоро захищатись треба буде!

- А ми у декана поміняємо. Попросимо Остапа Завацького, нехай домовиться зі своїм татом щодо нас.

- Можна, - невпевнено промовив Назар.

- Ти ж дружиш з Остапом, поговори з ним!

- Поговорю, - вже веселіше відповів Назар.

- Якщо університет знатиме, що ми досліджуємо шпиталь, то і за ключі можна не переживати, і до архіву нас пустять.

- Було би непогано. А з театром що?

Олена знизала плечима.

- Мені здається, - промовила вона, - час нам навідатись у місто.

2

- Алло, Назаре, це Олена. Де ти?

- О-о-о, Олено, ти купила собі мобільний телефон?

- За які такі гроші? За свою стипендію?

- Ну у тебе ж підвищена, ти ж відмінниця, - засміявся Назар.

- Слухай, я весь ранок сиділа в архіві. Такого накопала, очі на лоб вилізуть. А ти був в університеті?

- Був.

- І що?

- Все нормально. Остап про все домовився. Тему нам поміняли. Тільки от у ЖЕКа ключів немає. Треба їхати в Міську раду. Кажуть, вони мають зберігатися там.

- Ти зараз їдеш туди?

- Так.

- Давай зустрінемось через двадцять хвилин на зупинці біля Міської ради.

- Давай.

Олена вийшла на тролейбусній зупинці. Назара там не було. Олена подивилася навколо.