Слава ЗСУ!

- Та кому потрібні твої пропозиції? Якби ти на колінах за мною повзав, я б все одно за тебе заміж не вийшла!

- Не вийшла б?

- Ні.

- Ну то я Карлі запропоную, - хитро промовив Назар.

- А Карла з Максимом зустрічається.

- Але ж я їй подобаюсь! От і запропоную.

- Не запропонуєш! – ображено промовила Олена.

- А от і запропоную!

- Не запропонуєш… Вже тоді краще одружися зі мною!

Назар засміявся.

- Кого ми чекаємо? – запитала Олена.

- Жінка з міської ради поїде з нами. Вони не мають права давати нам ключі без нагляду. Зараз підписують дозвіл на те, щоб нам дозволили працювати в шпиталі.

- Може, й машиною нас туди завезуть, - замріяно промовила Олена.

- Ну звичайно! А ти що думаєш, замісник голови міськвиконкому піде пішки.

Назар та Олена розсміялися.

Невдовзі під‘їхала чорна машина. На передньому сидінні сиділа жінка. Вона махнула Назарові рукою, і студенти швидко сіли в авто.

- Це аж в кінець міста? – втомлено запитав водій.

- Так, - відповів Назар. – Аж через міст.

- А як називається той район? – знову запитав водій, заводячи машину.

Назар розгублено подивився на Олену.

- Подолища! – впевнено відповіла дівчина.

- Подолища? – перепитала замголови.

- Так, а що?

- Я зрозуміла, де це! – посміхнулась жінка. – Далеченько.

- Що поробиш, - знизав плечима Назар.

- Здається, той район по-іншому називається, - промовив водій.

- Він називається Шевченківський, - впевнено промовила жінка. – А Подолища – то стара назва. Так називалося село, яке було на тому місті. Але то було років сорок назад. Зараз цю назву давно вже ніхто не згадує. Я, взагалі, не знаю, де ви на неї натрапили…