Слава ЗСУ!

- Олено! Ти досі не віриш? – вражено промовив Назар. – Як так, Олено? Після того всього, що ми пережили, почули, побачили врешті решт! Ти не віриш! Неймовірно!

- У що не вірю? – спокійно поставивши каструлю на вогонь, посміхнулась Олена. – Я вірю… Вірю, що з 1921 тут було НКВС, вірю, що незаслужено вбили тисячі людей, вірю, що назавжди поховали цих людей в підвалі. Щось іще? Може, щось забула?

- Так, про духів! – голосно крикнув Назар.

- Немає ніяких духів, Назаре.

- А як же дід?

- А що дід?

- Ну він же бачив! Він же розповідав… І в щоденнику написав.

- Ой Назаре! А ти в усе віриш. Я зараз скажу, що заміж виходжу, і ти підеш подарунок купляти!

- До чого тут це?

- Добре, - відірвавшись від плити, серйозно промовила Олена. - Ти можеш зараз на сто процентів сказати мені, що все, що говорив дід – чиста правда!

Назар понуро опустив голову.

- Чи можеш ти, - продовжила Олена, - зараз на сто процентів сказати мені, що дід після війни не втратив здоровий глузд, наприклад показати довідку від лікаря?

Назар продовжував мовчати.

- От і все, - радіючи своїй перемозі, завершила Олена. – Ти сам точно не знаєш, чи віриш у все це. Тобі просто хочеться, щоб так було, просто тобі хочеться, щоб існували духи, якісь потаємні світи – щось незвичне. Але твій розум прекрасно розуміє, що такого бути не може.

- Я вірю дідові! – впевнено промовив Назар. – Я не можу сказати, чи повністю він здоровий. Хай, навіть, він хворий, та я не думаю, що він вигадав свій щоденник з порожнього місця.

- Духів не існує, Назаре! – посміхнулась Олена.

- А як же Ігор… Із села Подолища? Як же будинок, який існував лише вночі, а на ранок постарів на тридцять років? Як же вогник на другому поверсі?

- Подивись за картоплею, щоб не пригоріла, - промовила Олена і вийшла з кухні.