Слава ЗСУ!

Назар сів на стілець і подивився на вогонь.

Неймовірно, як можна не вірити у все це?

Назар поправив кришку каструлі і знову подивився на вогонь.

Йому важко було сперечатися з Оленою. Він точно знав, вона не права, але її докази… Вони були такі лаконічні, такі розумні, що важко було їх заперечувати. Її слова завжди базуються на якихось підтверджених фактах. Вона точно помиляється, але без реальних перевірених фактів доводити їй щось просто марно.

- Вода з каструлі тече! – крикнула Леся, забігши на кухню.

- Я задумався, - виправдуючись, промовив Назар.

- І про що ти так задумався? – запитала жінка, вмикаючи менший вогонь під каструлею.

- Про… Про те…

Жінка уважно подивилась на Назара.

- А як ви думаєте, - нарешті промовив Назар. – А якщо не поховати людину, що з нею стане?

- Не знаю, - задумливо промовила Олеся. – А що?

- Нічого… Просто я не розумію, навіщо ховати людину. Можна просто кинути її в якомусь підвалі.

- Вона почне гнити, - пояснила Олеся.

- Ну добре! Тоді закопати в землю! Хай гниє в землі! Але ж її навіщось хоронять.

- Ну… Це просто так склалося з давніх-давен, - нічого не розуміючи, пояснювала жінка. – Є така традиція – ховати з церемонією, зі священиком…

- Я розумію! Але навіщо? Можна і так оплакати, без священика!

Олеся задумалась. Вона подивилась на Назара.

- Просто коли людина помирає, то її душа звільняє тіло, - трохи помовчавши, нарешті промовила Олеся. – І для того, щоб не тільки тіло, а й душа покоїлись з миром, треба молитися за цю душу і провести священний обряд. Кажуть, тоді душа потрапить на небо… А на дев‘ятий та сороковий день душа востаннє спускається на землю, попрощатися з родичами… Ну… Принаймні, я так думаю.