Слава ЗСУ!

Назар уважно слухав жінку, не відводячи від неї очей.

- А ще, треба ставити свічки в церкві. В знак того, щоб душа знала, що ми пам‘ятаємо про неї…

- Супер…

- Може, це така не дуже точна, і трохи примітивна думка, - пояснила Олеся. – Але я вірю у все. І завжди ставлю свічки…

- А якщо не провести обряд поховання, що буде з душею? – запитав Назар.

- Не знаю…

- Ну просто скажіть, як ви думаєте!

- Я думаю… Думаю, вона поневірятиметься серед людей, являтиметься родичам у снах. Не знаю… Думаю, їй буде погано!

Олеся замовчала.

- Навіть, знаєш, що я думаю, - продовжила вона.

- Що?

- Може, в тому і суть понять «рай» та «пекло». Може, насправді, не існує таких двох окремих світів – в одному цвітуть яблука, а в другому - горить полум‘я. Може, якщо молитися за людину, провести правильно обряд, то їй будуть прощені усі гріхи, які вона скоїла, і вона потрапить на небо. А якщо не провести обряд, то її душа буде не прощеною, житиме серед людей. Може, цей світ для неї і є пекло?..

- Може, - задумливо промовив Назар.

Олеся сіла на стілець.

- А ви вірите в те, що дід бачив духів?

- Не знаю… Мабуть, що ні.

- Думаєте, він хворий?

- Ні. Думаю, йому здалося…

- А чому ви не вірите? Думаєте, не може такого бути? – запитав Назар.

- Це все якось нереально…

- Ну чому ж! Ви ж самі тільки-но казали, що є душі, які не потрапляють на небо, а залишаються на землі. От і припустіть, що саме вони ходять по лікарні.

- Та ну. Звідки їм там узятися? – засміялась жінка.

- Ну… Наприклад, якась людина під час війни померла в госпіталі. Її ніхто не поховав, просто кинули в підвал. А її душа шукає притулку, і не знайде його, поки тіло не поховають за церковним обрядом.