Читай онлайн

- Картопля горить! – забігши на кухню, крикнула Олена. – Ви що! Посліпли тут! Картопля горить, а вони…

Олена вимкнула вогонь під каструлею.

- Ми розмовляли, - пояснила Леся.

- Я чула, - іронічно промовила Олена. – Про духів, похорони. Назар і вам голову намагається задурити?

Назар посміхнувся Олені.

- Ну що ж, Назаре, бери їж свою підгорілу картоплю, та лягай спати.

Назар зайшов в кімнату. Олена лежала з закритими очима. Може, спала.

Назар сів біля неї і забрав волосся з її обличчя. Олена не поворухнулась. Назар не міг відвести від неї погляд. Вона не була вродливіша за всіх дівчат, яких він бачив. Але вона була особлива. Вона була не така, як усі. І не лише тому, що її розум перевершував усіх, кого він знав. Просто щось в ній було таке… Назар точно знав, що саме таку жінку хотів би бачити поруч із собою все життя. Він хотів, щоб саме вона була його дружиною. І хай навіть, в них кардинально розходилися думки. Той що? Так, навіть, цікавіше. Він не знав чи кохав її, але був упевнений, вона створена саме для нього.

Назар нахилився і ніжно поцілував Олену. Вона досі спала.

В кімнаті діда загорілося світло. Назар встав з Олениного ліжка і вийшов із кімнати.

- Може, вам щось принести? – ввічливо запитав Назар.

Дід покачав головою. Назар подивився на дідове ліжко і побачив листки його щоденника, який Назар знайшов у погребі.

- Хочете дописати?

Дід посміхнувся.

- Пишіть – не пишіть, - сівши на стілець, сумно промовив Назар. – А вам все одно ніхто не вірить.

Дід щось показав руками.

- Я не розумію мови німих, - розчаровано промовив хлопець.

Дід ткнув пальцем в Назара.

- Ви питаєте, чи вірю вам я?

Дід радісно покачав головою, радий, що студент його зрозумів.

- Звісно, звісно, вірю, - без сумнівів промовив Назар.

Дід встав і підійшов до столу. Він махнув Назарові рукою, показуючи, щоб той допоміг посунути стіл вбік. Через деякий час дід почав совати своє ліжко. Назар, нічого не розуміючи, мовчки йому допомагав.