Слава ЗСУ!

- Оце так! Приїхали!

- Назаре, а що ти зробив? Що? Ти, навіть, не знаєш, коли збудували цей шпиталь, а ще смієш на щось претендувати? Що ти за весь цей час зробив? Може, розкажеш мені, бо я результатів твоєї роботи не бачу.

- Та я в три рази більше, ніж ти, зробив. Я тобі можу розповісти все про…

Назар замовчав.

- Про… Про, - ніяк не наважувався закінчити фразу Назар.

- Ясно. Про духів, - саркастично промовила Олена. – На захисті теж про духів розказуватимеш? А я за тебе червонітиму.

- Не червонітимеш, якщо зараз скажеш дату будівництва…

- Не скажу, - впевнено відповіла Олена.

- А де ж мені її взнати?

- Ну я ж десь дізналась…

- У тебе карта є. В ній написано, - сумно промовив Назар.

Олена нічого не відповіла.

- Ну добре, дай мені карту, - весело промовив Назар.

- Дати карту? З якого дива?

- Тобі шкода?

- До чого тут це? – образилась Олена. – Це моя карта. Я її для себе купила. Вона не так вже й дорого коштує. Іди і купи собі, якщо так треба.

- Мені не потрібна вся карта! – розсердився Назар. – Мені потрібна єдина дата. Навіщо мені ціла карта?

- Я нікому не даю свої речі, - спокійно відповіла Олена.

Назар іронічно відвернув обличчя.

- Що? – не зрозуміла Олена. – У мене є така риса, як бережливість. Я бережно відношусь до речей, і тому нікому їх не даю. Я просто дуже ощадлива.

- Це називається іншим словом. Ти не ощадлива, ти – жадібна!

- Нічого собі! Я не жадібна, я бережлива!

- Ти жадібна.

Олена повернулася і з усієї сили штовхнула Назара.

- Що? Правда очі коле? – відреагував хлопець на Оленин жест.

- Я знаю, що це не правда.

- Не правда? Тоді дай мені, будь-ласка, свою куртку. Мені холодно!