Слава ЗСУ!

Позавчора я наважився на розмову. Та вони не чують мене. Або не хочуть чути. Проходять повз мене, може, навіть, не бачать. Принаймні, одне тепер можу сказати напевно – це не ті люди, яких ми убивали. Це не американці. Якщо дуже довго вслухатися, то можна, навіть, розрізнити деякі слова. Вони говорять нашою мовою.

Мені здається, я не єдиний, хто бачу їх. Всі навколо стали такі мовчазні, задумливі. Вони всі знають, всі бачать, але мовчать.

3.10.1969.

Я, нарешті, спокійно спав вночі. Ніяких голосів, ніяких вогників. Може, це тому, що мене перевели у праве крило. А може, тому, що я не вимикаю вночі світло в кімнаті. Я боюся, що захворію невідомою хворобою, якою заражаються всі, хто потрапляє сюди. Кажуть, цей шпиталь збираються закривати, а нас переводити у шпиталь в іншому селі. Але поки там нема місця.

Мені розповіли легенду, що з 1921 року тут відбувалися масові розстріли людей і що ніби саме їхні душі тепер блукають з поверху на поверх та шукають притулку. Може, й так. Після того, як мене перевели у праве крило від мене це стало так далеко.

7.10.1969.

Нещодавно мого друга Василя поклали на обстеження у ліве крило. Його збиралися виписувати, а повернули назад з ампутованою частиною руки. Кажуть, вночі він вийшов у коридор і йому на руку впало скло. Хіба я можу повірити в це після того, що сам пережив у тому лівому крилі? Я так хочу поговорити з ним. Але до нього нікого не пускають. Кажуть, з тієї ночі він не промовив ані слова. І що гірше, кажуть, що навряд чи, вже колись промовить.

Був ранок. Олена та Назар мовчки ішли до шпиталю. Назар про щось понуро думав, а Олена і рада була, що він, нарешті, мовчить.

- Олено, а коли було побудована ліва частина шпиталю?

Олена нічого не відповіла.

- Ти не розмовляєш зі мною?

- Мені просто прикро, що ми вже півтора місяці досліджуємо цю будівлю і вся робота повністю висить на мені.