Слава ЗСУ!

- А може, вона помилилась, - прошепотіла Карла. – Чого він так впевнений? Може, вона ці дати з голови придумала.

- Історія будівлі теж цікава, але треба її трохи скоротити. Оцей опис про роботу НКВС надто затягнувся в тебе. Ти ж не політик і не критик комунізму. Просто скажи, що в такому-то році будівля належала НКВС, а все інше викинь. Воно зайве.

Назар обома руками взявся за голову. Олена жалібно подивилась на нього.

- В принципі, - вставши з місця, невпевнено почала дівчина, - я навпаки, хотіла присвятити цій історії окремий розділ. Там, дійсно, дуже цікава… знахідка.

- Ні, - впевнено заперечив викладач, відкладаючи роботу Олени в сторону. – Окремий розділ ти присвяти тому іржавому замку і обов‘язково проведи експертизу. Хоча зараз провести експертизу трошки дорого, але твоя робота буде вдвічі цінніша. Повір мені.

- Добре, - швидко погодилась Олена. – Але можна хоча б маленький розділ присвятити цій історії з НКВС? Хоча б два листочки.

- Олено, ну ти ж не збирач історій і легенд. Ти ж серйозна людина. Займися роботою серйозно. Робота, звичайно, творча, але творчості нам вистачає вже і від підгрупи Карли. У них і легенди, і казки, і принцеси, і графи.

Олена і Назар вийшли на автобусну зупинку.

- Ну що, одразу поїдемо в Подолища, чи тобі треба додому? – запитав Назар.

- Мені треба додому, - промовила Олена.

- Навіщо?

- Забула відзвітувати!

- Дивись, он автобус! Сідаємо! – потягнувши Олену за руку, промовив Назар.

- Назаре, мені треба додому.

- Швиденько сідай.

Олена зайшла в автобус і ображено подивилась на Назара.

- Я тебе бачу частіше, ніж свою маму.

- Іншим разом маму побачиш. Наступного разу, коли в університет приїдемо, разом зайдемо до твоєї мами.