Слава ЗСУ!

- А я і не кажу, що я смілива. Я знаю, що ніколи на таке не наважусь. Але і ти не наважишся!

- Навіщо б тоді я тобі пропонував?

- Ти просто знав, що я відмовлю. Знав, що злякаюсь. А сам боїшся не менше, за мене.

- Брехня! – впевнено промовив Назар. – Хочеш, хоч зараз пройду той підвал і з вікна у лівому крилі помахаю тобі рукою.

- Сам же знаєш, що не наважишся на таке! Нащо ж пропонуєш?

- Вона не вірить, - промовив сам до себе Назар. – Неймовірно. Та я хоч вночі пройду по тому коридору.

- Вночі? А як же твої духи? Чи ти вже не віриш в них?

- Вірю. Але я їх не боюся.

- Не боїшся? – перепитала Олена. – Дід теж не боявся. А залишився без руки!

- Ти ж казала, що не віриш в дідову історію!

- Не вірю, - погодилась Олена. – Але сама ніколи б не пішла перевіряти, чи є в тій будівлі привиди.

- Є. Я точно знаю.

- Звідки?

- Я читав розповіді… очевидців.

- Розповіді очевидців? – засміялась Олена. – Я можу тобі багато чого написати і ти повіриш?

- Тобі? Ніколи.

- Ти не можеш знати напевно, поки сам не побачиш, - промовила Олена. – От коли побачиш привида, тобі і говоритимеш.

- І побачу. Піду вночі і побачу.

- Ну-ну.

- Не віриш? – перепитав Назар. – І через підвал вночі пройду.

- Іще скажи привида мені принесеш!

- Ну нащо ж так? На мобілку сфотографую.

- О-о-о, хлопче, а в тебе серйозні проблеми з головою!

- Не віриш? – не міг заспокоїтись Назар. – За кого ж ти мене маєш? За якогось боягузливого Макса, чи за матусиного синочка Остапа. Я – смілива людина.

- Може, але через коридор… в дванадцять ночі… Не вірю.

- Закладемося? – хитро запропонував Назар.

- Давай. Будь-яке бажання! Все виконаю, - посміхнулась Олена.

- Ти заміж за мене вийдеш, - випалив Назар.