Слава ЗСУ!

- Радій, що мені байдуже, що думають про мене ці люди, - прошипіла Олена. – Бо якби ти зробив таке в інституті – я б тебе вбила.

Назар підсів до Олени і обійняв її однією рукою.

- Який би в тебе характер не був жахливий – все одно люблю тебе дуже-дуже!

- Це у мене поганий характер? Ну це вже нахабство.

- Народиш мені хлопчика? – поцілувавши Олену у щоку, запитав Назар.

- Подивимось, - відвернувшись до вікна, сухо промовила Олена.

- А дівчинку?

Олена засміялась.

- Коли народиш – я тобі подарую величезну червону троянду! Найбільшу в світі!

- Дочекатися не можу, - іронічно відповіла Олена. – Нам виходити.

Хлопець і дівчина вийшли з автобуса і попрямували до Подолищ.

- Ти вже зважилася на вчинок? – запитав Назар.

- На який?

- Ну… Пройти сто метрів по…

- Ні, - вперто відповіла Олена. – І ніколи не зважусь.

- Бачиш, яка ти? Через тебе втрачаємо стільки інформації.

- Через мене?

- Звичайно, може, ми там на золоте дно натрапимо.

- Може…

- До речі, я дивився по твоїй карті: і сейф, і архів – все знаходилось на другому поверсі лівого крила.

- Я знаю, - відповіла Олена. – У мене, навіть, ключ від архіву є. Мені його міська рада віддала.

- І ти мовчала? Дай мені ключ!

- Не дам!

- Що? І це твоя особиста власність? – розгнівався Назар.

- Ні, не моя, а міста. Я за цей ключ несу відповідальність перед містом, як і за всі інші ключі. Я за них розписалася в серйозних документах. А ти можеш загубити, чи зламати…

- О Боже… Яка ж ти нудна…

Олена подивилася в очі Назарові і продовжила.

- До того ж, ти, все одно, ніколи не наважишся пройти ті сто метрів…

- Я? Не наважусь? Це ти не наважишся!