Слава ЗСУ!

Хлопець сидів тут вже близько двох годин. Йому хотілося знати, котра година, але він боявся вийняти мобільний з кишені. Прочитавши два щоденники, Назар знав, що може налякати духів світлом, тому боявся, навіть, поворухнутись.

Він розумів, що фотографувати привидів марно, та все ж була надія, що хоч якась тінь залишиться на фото.

Час ішов, а навколо нікого не було. А може, то дійсно все вигадки. Може, ті два діда дійсно не сповна розуму, понавигадували казок, а він так легко їм повірив. Так легко повівся на ці божевільні історії, а Олена не повелась. Звичайно, їй легше. Вона ж розумна. Тепер вже буде у неї привід насміхатися з нього. Переробить цю історію на свою користь і буде розповідати їхнім дітям, виставляючи його повним телепнем.

Було близько третьої ночі. Назар знав, щоб не сталося цієї ночі, він, все одно, скаже Олені правду. Навіть, якщо за всю ніч він нікого не побачить, або засне, то так і скаже. А вигадувати з нічого, що бачив щось неймовірне – марно. Олена одразу розкриє його брехню. Вона ж його наскрізь бачить.

Назар ліг на підлогу, ще сильніше обмотавши футболку навколо носа. Його очі злипалися, та він активно намагався перебороти свій сон. Інколи йому здавалося, що він чув якісь голоси, але то тільки здавалося.

Олена лежала на ліжку із закритими очима. Здавалося, вона спала, але кожні півгодини чомусь здригалася і відкривала очі. Їй снилися якісь дурні сни: Карла, яка написала роботу, кращу за неї, викладач, який повідомив, що завтра в неї захист. Нарешті, Олена почула музику. Їй снилося, що у неї випускний бал, і вона, вдягнена у білу сукню, знаходиться у великій залі, яка чомусь була схожа на церкву. Навколо було багато людей. Звучала гучна музика. Це була п‘ята симфонія Бетховена. Ну звісно, це вона. Олена одразу її пізнала. Вона любила класичну музику, але сьогодні чомусь ця композиція її не радувала, бо грала вона якось примітивно, надто пискливо…