Слава ЗСУ!

Дід зітхнув.

- Діду, - раптом промовила Олена. – А як можна побачити духів?

Дід посміхнувся.

- Дід каже, що краще ніколи їх не бачити, - перевела Леся з мови німих.

- Ну, а все таки, - не відриваючи очей від книги, повторила Олена.

- Дід не знає, - відповіла Леся. – Може, для цього треба мати спеціальний дар. А може, в шпиталі духів бачили всі, але не всі говорили про це вголос.

- А можна їх сфотографувати? – запитала Олена.

- Навряд, - відповіла Леся, вдивляючись в дідові жести. – Навряд, бо вони зникають з першими променями сонця. Вони, наче бояться світла. Один чоловік в лікарні намагався роздивитися ці постаті з ліхтариком в руках, але так нічого і не побачив.

- Тобто, коли спрацює спалах фотоапарату, духи одразу зникнуть?

- Звичайно, - відповіла жінка.

Олена полегшено зітхнула.

- Дід каже, що якщо ти зустрінеш духів у повній темряві, готуйся до найгіршого.

- Чому?

- Бо в темряві вони господарі. В ту ніч, коли дід залишився без руки, була повна темрява. Якщо хоч одна з тих сірих прозорих постатей торкнеться твого тіла…

Жінка замовчала. Олена більше не ставила питань. Вона встала зі стільця і пішла у свою кімнату.

Дід вимкнув світло, а Леся пішла спати в сусідній порожній будинок.

Олена закрила очі. Вона не переживала за Назара. Вона знала, що як тільки він посвітить ліхтариком з мобільного телефону у тому шпиталі, всі привиди одразу зникнуть. Хоча які там привиди? Їх же не існує…

Назар, впершись об стінку, сидів на другому поверсі лівого крила. Його рот і ніс були обмотані футболкою, на всякий випадок, щоб не заразитися інфекційною хворобою, про яку він читав. Перед його очима досі стояв той довгий коридор, по якому він ішов. Той неймовірний сморід, ті гори трупів. Боже, а ще треба буде іти назад…