Слава ЗСУ!

- Чого це Назар такий злий? – запитала Леся. – Ви посварилися?

- Ні, побилися об заклад.

- О-о-о, це погано, - покачала головою жінка.

- Чому?

- Біблія учить нас жити в злагоді. Сперечатися – це погано.

- Це ж лише раз, - спробувала виправдатись Олена.

Назар мовчки сидів на дідовому ліжку, тримаючи в руках щоденник Вишенського. Він боявся відкрити його. Боявся згадати, про що читав вчора. Він знав точно, що духи існують, знав, що сьогодні вночі зустрінеться з ними. Йому було страшно. Він не жалкував, що побився об заклад з Оленою, не жалкував про зроблені ставки. Але більше за все боявся приходу ночі.

Назар вийшов на вулицю. Було близько одинадцятої.

Невпевненими кроками хлопець попрямував до шпиталю.

Дорога була темною. Навколо не світило жодного ліхтаря. Назар думав, як проходитиме ті сто метрів по трупам, як потім житиме з цим. Боже, навіщо це йому? Навіщо було битися об заклад? Олена ж і так вийде за нього заміж! Вона точно вийде. Бо вони створені одне для одного. Вона – його доля. Назар посміхнувся. Він згадав Оленині очі, її посмішку, її обличчя, коли вона ображалась на нього, коли сердилась. Вона дійсно гарна. І розумна.

Назар зупинився біля шпиталю. Двері були відчинені. Без іржавого замка вони не зачинялися, а Олена віддала його на експертизу.

Хлопець зайшов всередину і попрямував до підвалу.

Олена зайшла в дідову кімнату. Дід сидів на ліжку один.

- А де Назар? – сумно запитала вона.

Дід показав руками, що Назар вже пішов.

В кімнату зайшла Леся.

- Назар так нічого і не їв? – побачивши повну тарілку, розчаровано промовила вона.

Олена сіла і відкрила якусь дореволюційну книжку, яку знайшла у дідовій шафі.

- Дід питає, куди пішов Назар? – промовила Олеся.

- Він… пішов… Не знаю, може, прогулятися…