Слава ЗСУ!

У Олени потемніло в очах. Вона якось судорожно здригнулась.

- Я розумію, це все моя підсвідомість, мої вигадки, але все було так натурально… Ви, мабуть, смієтесь з мене?

- Ні, що ви…

- Він просив, благав, щоб я прийшла та ввімкнула йому світло. Казав, що без світла він загине…

Олена мовчала.

- То що означає цей сон, - нарешті відірвавшись від спогадів про нічні кошмари, запитала мати.

- Я… Я не знаю. Але впевнена, нічого поганого. Можете лягати спати, а я, якщо хочете, зараз схожу в сусідню хату і подивлюсь чи все в нього гаразд?

- Дякую.

- Приємних снів.

Олена вимкнула мобільний телефон і схопивши куртку вибігла із дідового будинку. Господи, Назар забув свій телефон. Забув єдине світло, яким міг врятуватися від духів.

Олена щосили бігла до госпіталю, вже зовсім не задумуючись, чи існують духи, чи ні. Вона благала Бога, щоб материн сон був лише вигадкою, і сподівалася, що застане Назара сплячого біля входу в госпіталь. Але дурні думки не давали їй спокою. А раптом, йому потрібна допомога, а раптом, від цього світла залежить його життя.

Вона знала, що коли добіжить до нього, коли побачить його, то не зважаючи ні на що, обов‘язково поцілує його, навіть, якщо він просто спатиме.

Олена добігла до шпиталю і, не маючи ні краплинки страху, забігла всередину. Пробігши коридор, Олена спустилася до підвалу і раптом зупинилася. Просто на неї ішла сіра прозора постать з маленьким вогником у руках. Олена завмерла. Вона думала, їй привиділось. Але постать не зникала. Олена закричала, що є сили. Вона кричала так, що на першому поверсі задренчали вікна. Але постать не зникала.

- Назаре, де ти? – крикнула Олена, і сльози самі по собі хлинули з її очей. – Назарчику, де ти?

Але відповіді не було.

- Хто ти така? Чого ти їдеш на мене? – кричала в істериці Олена. - Чого тобі треба?