Слава ЗСУ!

- Господи, я не вірю у все, я не вірю, що зі мною може таке трапитись. Врятуй мене, Господи.

Але Господь не чув бідну дівчину. Маленькі вогники повільно, наче пливли, наближались до неї.

- Назаре, - крикнула дівчина. – Назаре, де ж ти?

- Олено…

Олені здалося, що вона почула голос. Може, лише здалося. Але Олена якось судорожно підняла голову.

- Назаре, - повторила дівчина у темряву.

- Олено, - ледь чутно промовив Назар. – Рятуйся! Мобільний…

Олена просунула руку в кишеню. Але мобільного не було. Може, вона, взагалі, забула його на тому підвіконні, коли залазила у те маленьке віконечко.

Дівчина підняла голову і подивилась уперед.

Вогники підпливли вже надто близько, і можна було розгледіти сірі тьмяні постаті.

- Чого вам треба? – закричала Олена. – Облиште мене! Дайте мені спокій.

Дівчина швидко проводила руками по кишеням, намагаючись нащупати мобільний. Але мобільного не було. До зіткнення лишалися секунди. Олена заплющила очі і вже приготувалася до смерті. Сіра постать, яка ішла першою ступила крок і…

Аж раптом заграла музика… Заграла п‘ята симфонія Бетховена і запалало незрозуміле зелене світло. Олена відкрила очі і побачила, яскраве зелене світло та музика линули з грудної кишені. Дівчина подивилась уперед. Тьмяні постаті розтанули в зелених променях, а вогники одразу згасли. Олена вийняла з кишені мобільний телефон, і подивилась на номер. Це була мати Назара.

Олена витерла очі.

- Назаре, де ти? – промовила вона.

Телефон припинив грати.

- Назаре, де ти? – повторила дівчина, яка, здавалося, вже пережила свою смерть.

Але відповіді не було.

Освічуючи дорогу екранчиком телефону, Олена пішла вперед.

- Чому ти мовчиш, Назаре?

Олена пройшла по коридору і побачила на підлозі свого коханого.