Слава ЗСУ!

Вона знала, що її куртка вже не врятує його, не зігріє. Та вперше в житті їй було не шкода…

3

Викладач історії та археології, член екзаменаційної комісії, Влад Романович сидів у своєму кабінеті і говорив по телефону.

В кабінет без стукоту зайшла Карпова і сіла на стілець навпроти викладача. Влад Романович закінчив розмову по телефону і уважно подивився на дівчину.

- Як ти? – щиро запитав він.

- Ніяк, - сухо відповіла Олена.

- Тримаєшся?

- Ні… Мама каже, що мої синці під очима більші, ніж я сама…

Олена сумно посміхнулась.

- Не пам‘ятаю, коли останній раз їла… Лише п‘ю каву і плачу…

- Не треба плакати, - промовив викладач. – Ти отримала оцінку експерта?

- Так…

- Який вік того замка на дверях в госпіталі? Такий, як ти і казала?

- А хіба я могла помилитись? – без ентузіазму відповіла дівчина.

- Ти - професіонал. Ти не могла. У тебе велике майбутнє. Твоя робота готова?

- Ні…

- Олено…

- Моя робота буде готова, коли мені дозволять розповісти про те, що сталося…

- Олено, Господи. Голова комісії – дуже поважна особа. Про що ти хочеш йому розповісти? Про духів?

- Я хочу розповісти про те, що зі мною трапилось, - різко відповіла Олена.

- А я хочу підвищити рівень акредитації нашого університету, хочу показати, що моя кафедра випускає справжніх експертів, а не легковажних мрійників.

- Легковажних мрійників…

- Олено, та твоя робота на вагу з золотом. У тебе найкраща робота.

- Вона мені не потрібна…

- У тебе буде диплом з відзнакою!

- Він мені не потрібен…

- Це ти зараз так говориш, Карпова. Зараз. А мине час, і ти забудеш свого Назара, і життя почнеться знову!

- Не забуду, - ледь стримуючись від сліз, прошепотіла Олена.