Слава ЗСУ!

- Гарна теорія, - промовила Ліна.

- Графине, ви можете врятувати ці душі, тільки ви.

Ліна скептично підняла брови.

- Той госпіталь, який я досліджувала. Там сотні мертвих людей і неприкаяних душ. Вони забрали мого Назара.

- Я не розумію.

- НКВС чинило в підвалі госпіталю свої кровожерливі розправи над невинними людьми. Вони загинули через політичний режим. Не знаю, чи були ті люди винні, та вони досі несуть покарання за свої гріхи. Вони страждають, щоночі блукають госпіталем, шукаючи притулку. За них ніхто не молився, ніхто не справляв обряд.

Ліна здивовано глянула на Олену.

- Це, мабуть, жахливо, - промовила вона. – Хоча, я не дуже тебе розумію.

- Їх треба поховати. Обов’язково поховати.

- Олено, чому ж ти прийшла з такою серйозною справою до мене? – запитала Ліна.

- А до кого ж мені звернутися?

- До мера! Я не можу віддавати накази. Це ж не мої повноваження.

- Я була у мера. Він віддав наказ спалити вщент будинок, а потім підірвати те, що лишиться. Але ж це не врятує душі тих людей, ви ж розумієте, графине?

Очі Олени наповнились сльозами.

- Той будинок не можна підривати, - шепотіла Олена.

- Я тут безсила, - промовила Ліна.

- Ні, ви не безсила, графине. Мер слухає вас, прислухається до вашої думки.

- Я спробую, Олено, та я нічого обіцяти не можу.

Максим сидів за комп’ютером. В двері роздався дзвінок. Максим нервово здригнувся. В двері подзвонили вдруге. Максим тихенько піднявся і непомітно підійшов до дверей.

- Хто там? – невпевнено запитав він.

- Мені потрібна Карла! – промовив чоловічий голос за дверима.

- Карла? – перепитав Максим.

- Хіба вона не тут живе? – здивувався чоловік.

- Її зараз немає. А хто ви такий?

- Я - Остап Завацький, її однокурсник!