Слава ЗСУ!

- Я не знаю, - посміхнулась Ліна. – Але одна думка про це мене так заводить. Я ж обожнюю щось містичне, фантастичне. Я і повірити не могла, що таке станеться зі мною.

Емма і Ліна зайшли в замок.

- Нарешті, по коридору можна ходити, - посміхнулась Ліна.

- Так, ми намагалися зробити світло якомога тьмяніше, щоб замок не виглядав дуже сучасним..

Дівчата пішли вздовж коридору.

- Ну все, дослідження замку повністю зупинено. Все дослідили, все розкопали, все знайшли. І більше нічого…

- Нічого, - повторила Ліна. – Ні останків графа, ні щоденника, ні камінця…

- І я про це думаю. Може, знаєш, хтось спеціально вигадав цю історію, щоб привернути увагу до старої пам’ятки культури. Щоб її дослідили, підремонтували.

- Не думаю…

- Чому?

- Нонна казала мені, що камінець буде в мене. Вона ж у нас не помиляється…

- І то правда, - погодилась Емма. - Та де ж його шукати, того графа? З камінцем…

Ліна підійшла до стіни і торкнулася до неї рукою.

- Вона ціла, - прошепотіла вона. - Я мільйон разів підходила до цієї стіни і сподівалася, що побачу якісь тріщини – місце, де були двері в потаємну кімнату.

- Так, судячи зі схеми, двері мають бути саме тут. Та мабуть, це вигадка.

- Чому ж на кам’яній стіні видряпана така схема? Навіщо ж було робити неправильну схему?

Емма зітхнула.

- Ти пам’ятаєш, що сьогодні о третій урочисте відкриття замку, - промовила вона.

- Так, я пам’ятаю, - не відриваючи рук від стіни, промовила Ліна.

Граф відкрив очі. Тіло його палало вогнем. Було і холодно, і жарко водночас. Повільно повернувши голову, він побачив, що знаходиться в темній кімнаті. Біля нього стояла запалена свічка і глечик з водою.

- Де я? – промовив граф, ледь ворушачи губами.