Слава ЗСУ!

- Ти - молодець, - похитала головою Ліна. – Все робиш правильно. Треба призначити тебе директором цього музею. Бо директора я ж досі не призначила. Скажу про це мерові.

- Призначай, - весело відповіла Емма.

- Я б могла віддати тобі подарований мером офіс в центрі міста. І ти би там працювала. Бо я ж, все одно, хочу жити в замку. Мені центр міста не потрібен. А в тому офісі і секретар є, була б тобі помічниця. Бо мені набагато краще на одинці…

- Я не проти, - радісно погодилась Емма. – Я б із задоволенням там працювала. Мені так подобається моя робота.

Ліна посміхнулась.

- А тобі? – запитала Емма.

- Що мені? – не зрозуміла графиня.

- Подобається твоя робота?

- Моє призначення - писати романи, - промовила Ліна. – Коли я пишу – я щаслива.

- Про що ти зараз пишеш?

- Я пишу історію графа.

- І як?

- Неймовірно, - промовила Ліна. – Знаєш, я пишу, а потім іду в графську бібліотеку і знаходжу підтвердження своїх думок. Розумієш?

- Серйозно? Так це ж неймовірно! Ти можеш віщувати майбутнє!

- Навряд. Я думаю, не в цьому справа. Просто мені іноді здається, що я – там. Разом з графом і тому далекому минулому. Що я живу його життям, переживаю все, що з ним було. Мені холодно, коли я пишу, що він замерз, мені болить голова, коли він хворий… Я іноді відчуваю, наче я в його тілі. Відчуваю все, що він колись відчував. А ще знаєш, я впевнена, на сто процентів впевнена, що все, про що я пишу, було насправді!

- Я так тобі заздрю! – вражено промовила Емма. – Ти така талановита!

- Скоріше, божевільна… Я не можу дочекатися, коли залишусь у замку сама, без журналістів, без археологів. Сама… І мені здається, я розгадаю набагато більше таємниць, ніж всі ці археологи за весь час праці.

- Може, через те, що ти графиня, ти маєш якийсь особливий зв'язок з графом і його родиною…