Слава ЗСУ!

- Так, це був ваш кінь.

Граф встав з ліжка.

- Вам вже краще? – злякано запитала дівчина. – Ви можете стояти?

- Так, - відповів Олександр. – Але я все одно нічого не пам’ятаю…

- Це й не дивно. У вас був жар. Вам треба випити це.

- Я не хочу пити. Дякую.

- Треба випити.

- Я пам’ятаю лише те, що я помер…

- Вам так лише здалося, - посміхнулась дівчина.

- Ваш батько маг, чарівник, відьмак… Хто?

- Ні, що ви? – злякано відскочила дівчина. – Просто знахар, лікар.

- Невже ви думаєте я повірю?

Граф підійшов до вікна і визирнув через розмальоване кригою скло. За вікном було подвір’я, якісь люди, далі вкрита льодом річка, чиїсь будинки.

Олександр розгублено відвів очі від вікна.

- Де я живу? – запитав він.

Ява нічого не відповіла. Лише сумно знизала плечима.

- Я зовсім нічого не пам’ятаю, зовсім нічого, - розгублено промовив граф.

- Це нічого, - посміхнулась дівчина, - це ми виправимо. Мій батько виправить. Треба тільки допити ось це.

Граф підняв глечик і уважно подивився на його вміст. Це була темно-коричнева рідина, яка пахла лісовою корою.

- Я не питиму…

- Ви вже пили.

- Я?

- Так, я давала вам пити цю траву, поки ви були непритомні.

Олександр здивовано поглянув на дівчину.

- Завдяки цій траві ви зараз живите.

Граф знову підняв глек і, невпевнено подивившись всередину, зробив декілька ковтків.

- В ній немає нічого поганого, - посміхнулась дівчина, побачивши, що Олександр почав пити.

- Що там?

- Сік чорної редьки, ячмінний солод, трохи соснової смоли, відвар калини…

Граф допив траву до кінця.

- Тепер я спокійна.