Слава ЗСУ!

- Спокійна? – перепитав граф. - Ось кому я маю дякувати за те, що живий. Вам.

- Не мені, - почервоніла дівчина. - Моєму батькові

- Хіба ж це він поїв мене, коли я був непритомний?

Ява посміхнулась.

- Це його рецепт, - промовила вона.

- З ваших рук – набагато смачніше, хай, навіть, сік чорної редьки.

Дівчина зашарілася. Граф ступив кілька кроків до неї і подивився їй в очі.

З-під квітастої хустини виглядало світле волосся, яке спадало їй на плечі неакуратними локонами. Ява була одягнена в біле плаття, обшите золотистими нитками. На ногах нічого не було. Очі її були голубі, як небо… Вона не була красунею. Звичайне обличчя, звичайні риси… нічого особливого. Але щось було в тих голубих очах. Якесь незвичне тепло, чистота, щирість... Так, дійсно, в її очах була така щирість, справжня, така, якої не буває в інших очах.

Ява посміхалася і дивилася на графа. Він не відводив від неї очей.

Вона стояла просто перед ним і перебирала пальцями обідок свого рукава. Це ж вона, його рятівниця. Це завдяки їй він живе. Завдяки їй він вернувся з того світу. Вона його врятувала. Поїла його, коли він був непритомний. А що він може дати їй взамін? Він же ніхто. Він, навіть, не знає точно чи є в нього хоч щось. Чи вміє він хоч щось робити?

Граф ступив ще крок вперед. Ява уважно дивилася йому в очі. Чомусь так захотілося її поцілувати. За те, що вона така… Така добра, така щира… Граф нахилився і раптом…

В кімнату забігла маленька чорноволоса дівчинка.

- Пані, ви мене кликали? – голосно крикнула вона.

Граф відірвався від своїх роздумів і, відступивши один крок назад, поглянув на миле циганча з дзвінким голоском.

- Кликала, Марічко! – зітхнула Ява. – Кликала.

- Що вам треба було, пані?

- Марічко, принеси води.

Було близько третьої. Сонце сховалося за хмари і було трохи прохолодно. З неба іноді падали холодні краплинки і здавалося, ось-ось розпочнеться дощ.