Слава ЗСУ!

Десь недалеко почулося шарудіння. Ява припідняла голову і побачила, як бігла до них маленька Марічка. Чорні очі виблискували, неначе були зроблені з самого золота. Темне волосся було неохайно заплетене в дві довгі косички. Старе, але чисте плаття було набагато більше, ніж сама Марічка, і від того дівчинка здавалася ще більш кумедною.

- Марічко, хіба моя мати не казала тобі не гратися в саду самій?

- Казала, - задихано відповіла Марічка. – Але ж я не сама.

Вона підбігла до Яви і впала біля неї на траву.

Ява опустила голову і закрила очі.

Марічка взяла Яву за руку і повернула до себе долонею.

- Хочеш, я поворожу тобі, як мене мати вчили? – запитала Марічка.

Василь піднявся і уважно подивився на циганча.

- А ти вмієш ворожити? – запитав він.

- Вмію, - впевнено відповіла Марічка. – Мене мати навчили.

- Кого ти слухаєш? – розсміялася Ява. – Вона і матері то не пам’ятає, бо мала була.

- Пам’ятаю, - ображено відповіла дівчина.

- Добре, ворожи, - жартуючи, продовжила Ява. – Тільки добре ворожи. Як погане щось наворожиш – то скажу батькові, щоб видав тебе заміж за сина коваля – ледачого Панаса. Ще й без приданого.

- Не хочу я заміж за Панаса. Не люблю його.

Ява голосно засміялася, підморгуючи Василеві.

Маленька Марічка довго вдивлялася в долоню Яви, а та продовжувала посміхалася.

- Це твоя лінія життя, - промовила дівчинка. – Ой, ні… Не ця. Ось ця…

Василь та Ява засміялися.

- Може, ця, - розгублено тикнула пальцем Марічка.

- То яка?

Дівчинка сумно дивилася у долоню.

- Я знала! – голосно промовила вона. – Тільки я забула.

- Дивіться, он баба Варвара іде. Давайте зробимо вигляд, що не бачимо її, - різко промовила Ява.