Слава ЗСУ!

Граф сидів у саду і малював великим саморобним пензлем по дерев’яній дошці. Віяв свіжий вітер і доносив звідкись ледь чутний аромат квітів.

Василь майстерно водив по дошці, вимальовуючи очі дівчини. Колір змазався і очі вийшли чомусь зовсім не зелені… Навпаки, при цьому освітленні вони здавалися блакитними-блакитними, такими, як небо. Та й волосся, було якесь не каштанове, а світліше. Трохи світліше… А може, взагалі, світле.

Чомусь не була ця дівчина схожа на незнайомку зі сну, вона була схожа на… Яву.

Граф зітхнув.

Чи варто мріяти про того, кого, можливо, взагалі, не існує? Чи треба шукати, малювати її, плекати у своєму серці, якщо поруч справжнє диво – добра, щира, вродлива. До того ж, ще й ворожка наворожила, що вони одружаться. Мабуть, це знак.

Тоді чого він чекає? Чому не робить так, як написано на долі?

Граф зірвався з місця і швидко попрямував до хати. Аж раптом, згадав, що зараз піст. Не можна одружуватись в піст. Граф зупинився. Всі ці традиції були такі далекі від нього, ці свята… Здавалося, що раніше він жив зовсім в іншому ритмі. Лише б знати в якому.

Він розвернувся і пішов назад до картини. Ще раз подивився на неї і посміхнувся. Навіть, здалеку було зрозуміло, що на портреті він зобразив Яву.

Василь ступив кілька кроків назад. Портрет був неперевершений. Це було найкраще, що коли-небудь він малював.

- Цей горщик подарую їй на весілля, - прошепотів сам до себе граф.

Була ніч. Було дуже прохолодно, але не зважаючи на це, небо було безхмарне та зоряне. Вітру не було. Ліна стояла на балконі закутана у ковдру і дивилася на зірки.

- Чого ти не спиш? – підійшовши ззаду, запитала Емма.

Ліна здригнулася.

- Та… Чогось не спиться… Думки різні лізуть в голову, - відповіла вона.

- Про графа?

- Так. Про кімнату… Про камінець. Чи існує все це, взагалі.