Слава ЗСУ!

Олена засміялась.

- Знаєш, якби я могла повернути час назад, я б все зробила по-іншому.

- Ти б йому освідчилась?

- Так. А ще, я б не пустила його в ту ніч в госпіталь. Але зараз я уже нічого змінити не можу. Дій, поки в тебе є можливість. Розумієш?

- Я розумію, - кивнув головою Остап.

- До речі, Ліна казала тобі, щоб ти вернув Карлі її дурну роботу?

- Так, казала, - усміхнувся Остап. – Я з нею не спілкувався. З нею говорив адвокат мого батька. Я передав їй право власності на всю роботу.

- Серйозно?

- Так, - засміявся Остап. – Тепер вона одноосібний володар свого скарбу. Я не знаю, я її не бачив, але адвокат казав, що вона була дуже рада, коли він приніс їй документи, і навіть, сказала, що продовжуватиме дослідження.

- Оце так! – вражено промовила Олена. – Я уявляю, до чого вона зможе ще дійти, якщо базуватиметься на своїх перших дослідженнях.

- Ага, завтра напише, що граф народився в Африці!

Олена та Остап ішли по стежинці і непомітно віддалялися від замку.

Дорога ставала все вужчою і, нарешті, вперлася в чагарники.

- Та-а-ак, - промовила Олена. – Кудись ми не туди зайшли. Мабуть, треба вертатися до замку.

- Що це? Дивись!

- Що, де? – не зрозуміла Олена.

- Якесь болото. Тут болото!

Олена підбігла і взяла в руки ґрунт. Потім відійшла далі. І знову присіла, роздивляючись землю.

- Точно! – раптом викрикнула вона. – Як я могла не здогадатися раніше! Тут колись була річка.

- По перше, треба кричати не «Точно», а «Еврика». По друге, немає тут ніякої річки. Тут лише це болото.

- Неймовірно. Ось чому вони не будували замок в цю сторону. Бо тут би його весь час підмивало, розумієш. Бо тут річка.

- Олено, схаменись! Де замок, а де болото? Тут метрів з триста точно. До того ж, не було тут ніякої річки.