Слава ЗСУ!

- Давай.

Під жарким пекучим сонцем просто вздовж дороги розкинувся величезний ярмарок. І жоден кінь вже не міг проїхати повз натовп, жоден віз не пройшов би між тугими рядами пишнотілих селянок.

- Рушники! Вишиті рушники! – кричала стара ковалиха.

- Беремо м'ясо до Пасхи.

- Подушки! Купляємо пухкі подушки!

Та голосніше за всіх кричала тітка Віра. Вона стояла в декількох метрах від Любави, і сподівалася, що її крик відволіче покупців від мовчазної конкурентки.

А Любава стояла мовчки. Навіщо їй було кричати? Вона могла заховатися у кущах і знати, що перебірливі городяни все одно шукатимуть її лоток, бо в неї ж усе найкраще.

- Здоров була, Любаво, - ввічливо привітався Тихон, злегка посміхаючись під своїми довгими чорними вусами. – Ти, як завжди затьмарила своєю красою весь ярмарок.

- Чого тобі, Тихоне? – непривітно крикнула Любава. - Іди, куди йшов.

- Чого? Вже й постояти біля тебе не можна?

- Стій, та тільки чого вирячився на мене?

- Не на тебе. Може, картоплі хочу купити.

- Тобі картопля треба? – розсміялася Любава. – В тебе своєї немає?

- Може, я великої хочу.

- Ну купляй тоді, - пробурмотіла Любава. – Та тільки тоді швидше, бо як Олесь побачить – клопоту не оберешся.

- А ти, Любаво, хіба не захистиш мене?

- З чого б це? – засміялась Любава. – Ще й пожаліюсь, що чіпляєшся з дурними питаннями.

Тихон зняв з плечей торбинку, обережно обпер її на ногу і почав виймати з-за пазухи гроші.

- Ну що ж, давай мені картоплю свою! – промовив Тихон, простягаючи гроші.

Любава гордо відвернула голову.

- Бери, - стояв на своєму Тихон. – Як я перший куплю, то до полудня все розберуть.

- У мене і так все розберуть, - пробубоніла Любава, насипаючи Тихону картоплі в торбину.