Слава ЗСУ!

Олена посміхнулась.

- Мене цікавить, чи могла тут бути річка? Можливо, колись раніше була, але засохла… Чи, може, підземна річка.

- Ні, - заперечив Микола Опанасович. – Підземних річок в цьому районі точно немає.

- І на карті нічого немає… Але мені здається, тут мала бути річка. Все, що я бачила, говорить мені, що колись тут, на цьому місці була річка.

- Твоя інтуїція тебе не підвела, - промовив викладач.

Він надів окуляри і уважно подивився крізь них на копію старої карти.

- Чому ж її немає на карті? – запитав Остап.

Але викладач, пильно водячи пальцем по листку, проігнорував його питання.

- Вона засохла? – запитала Олена.

- Ні, - промовив Микола Опанасович. – Ця річка називалася Баришівка. Вона брала свій початок у вузькій гірській долині з дуже стрімкими схилами. В передгірній частині, Баришівка протікала тут у широкій долині. Схили цієї долини були невисокі та пологі. Тому і поросло тут усе верболозом та іншими чагарниками. Швидкість течії через це зменшилась, і відклала товстим шаром все, що принесла з гір. Через це річка промила безліч рукавів, і після кожного паводка змінювала своє русло.

- Виходить, річка Бариш, яка протікає зараз у західній частині і є та Баришівка, яка свого часу змінила русло? – зосереджено запитала Олена.

- Так і є. Зачекай.

Викладач повільно встав і попрямував до своєї великої шафи. Він вийняв звідти величезну книгу «Історія рідного краю» і урочисто вручив її в руки Олені.

Очі Олени запалали.

- Можна взяти з собою і почитати? – тремтячим голосом промовила вона.

- Можна! – промовив викладач. – Можна, навіть, не вертати.

- Ви… Ви даруєте?

Олена кинулась на викладача і почала його обіймати.

- Це найкращий подарунок, який я лише колись отримувала! – промовила вона.