Слава ЗСУ!

Олена і Емма зайшли в замок і попрямували коридором.

- Сюди треба повернути? – промовила Олена.

- Чому? Ви ж, здається, розбили тут стіну і кімнати за нею не було.

- Не знаю, - знизала плечима Олена. – Навіть, програма комп’ютерна в мене вдома показала, що кімната має бути тут.

Олена підійшла до розбитої стіни і зазирнула всередину.

- Нічого не розумію, - раптом промовила вона.

- Що?

- Та ні, нічого. Просто вчора цього проходу тут не було…

- Просто магія, - посміхнулась Емма. – Може, ти забула.

- Я? Забула? – скептично перепитала Олена. – Я точно пам’ятаю, що тут був найменший простір. Сантиметрів тридцять-сорок. А зараз більше півметра.

- Таке можливо? – перепитала Емма, заглядаючи за стіну. – Хочеш сказати, що хтось за одну ніч міг посунути стіну на двадцять сантиметрів вбік. Давай я спробую зайти туди. Може, там кімната.

Емма зайшла в прохід і пройшла вздовж стіни.

- Що там? – запитала Олена.

- Нічого… Стіна. А далі безвихідь.

Емма вийшла з проходу.

- Ти нічого цікавого не помітила? – запитала Олена.

- Ні… Я ж не археолог… Зайди сама подивись.

Олена зайшла у прохід і уважно подивилася на стіни.

- Камінь… Десь сімнадцяте сторіччя, - торкаючись долонею стіни, промовила вона.

Олена ступила кілька кроків в сторону тупика.

- Боже, о боже, тримай мене!

- Що, що сталося? – підбігла Емма.

- Тримай, не відпускай, - промовила Олена, протискаючись між стінами. – Голова, дуже запаморочилось у голові.

- То ти хвора, - промовила Емма, витягаючи Олену з маленького коридорчика. – Тобі лікуватись треба.

- Ні, не треба, - прошепотіла Олена. – Там кімната.

- Що?

- Там кімната. Під тим місцем кімната.