Слава ЗСУ!

Невдовзі, вона почала спускатися сходами. Через перила, за які трималася Ліна, було видно кімнату, посеред якої стояв великий довгий стіл з палаючою свічкою. На стінах були розвішані картини. На столі лежали папери, чорнила, ручка з величезним пером. А біля самої свічки, у прямокутній скляній скриньці виблискував блакитний, як небо, камінець…

- Алло, Остапе!

- Олено, дев’ята ранку. Чого ти о шостій не подзвонила, чи, взагалі, о четвертій? - сонно пробурмотів Остап.

- Остапе, Ліна зникла!!! – кричала в трубку Олена.

- Ліна? Зникла? – здивувався Остап, протираючи очі.

- Зникла! Поїхала в замок і зникла.

- Еммі дзвонила? Може, вона у неї.

- Емма зі мною, - промовила Олена.

- Як таке могло статися? Вона точно була у замку?

- Так, таксист який її віз – друг Ганниного чоловіка. Каже, підвіз її під самі ворота. І, навіть, дочекався, поки вона зайде. До того ж, двері в замок, дійсно, були замкнені з середини і біля входу лежали її ключі.

- А де ви зараз?

- Ми з автомату телефонуємо, того, що неподалік від замку.

- Будьте там, зараз я приїду.

Олена поклала трубку.

- Що будемо робити? Може, міліцію треба викликати? – запитала Емма.

- Та ні. Я думаю, Ліна десь у замку…

- Звідки ти знаєш?

- Я думаю, що їй вдалося розгадати таємницю, і вона знайшла кімнату.

Емма здивовано подивилась на Олену.

- Чого ти так думаєш?

- Вона була у Нонни, - промовила Олена. – Нонна сказала, що розгадка в її романі.

- А що в романі?

- А в романі написано, що в кімнату може увійти людина лише роду Полонезьких.

- Чи варто сподіватися, що це все правда? – скептично запитала Емма.

- Не знаю.