Слава ЗСУ!

Дівчата вийшли на вулицю і сіли на сходах.

- Я все чекаю, що прийде Ліна, - промовила Олена

- Я теж.

- Що там з Іриною? – обережно запитала Олена.

Емма опустила очі.

- Не знаю, я намагаюся влаштувати, щоб її тіло перевезли. Але ж це так важко… Тіло досі там. Його віддали якісь благодійній організації, яка погодилась поховати Ірину за свої кошти. А я так хотіла її тут поховати, щоб хоч бабуся в останнє з нею попрощалася. Але ж сама знаєш… Ніхто не хоче допомагати одинокій дівчинці, яка біжить на зустріч поїзду і махає прапорцем.

- А мер?

- А що мер? Ти не знаєш нашого мера? – посміхнулась Емма. – Йому аби менше грошей витратити і щоб не зачепило його статусу в суспільстві. Он справа з твоїми Подолищами досі стоїть. Зібрали мізерні кошти. І ті - з людей, інститутів, шкіл… А міська влада ні копійки не виділила. То кажуть, вибачте, грошей нема, бюджет не затвердили. А то кажуть, вибачте, грошей нема, бо бюджет вже затвердили.

Олена засміялась.

- Важко на громадській посаді, особливо, чесній людині.

- Важко… Якби в мене були гроші – я б, не вагаючись, тих людей всіх поховала. А на тому місці збудувала би церкву, або музей. Або і музей, і церкву.

- Читаєш мої мрії, - сумно похитала головою Олена. – Там не просте місце. Повір. І якщо ти зробиш – ти сама відчуєш, наскільки в цьому місці стане менше болю. Ти тисячі людей з пекла відправиш у рай.

- Ну що, красуні, ідіть дивитися на свою кімнату! – крикнув чоловік, витираючи з лоба брудною рукою пил.

- Кімнату? Там є кімната! – крикнула Олена. – Яно, всіх археологів у четвертий коридор замку, швидко!!!

Олена і Емма вскочили і побігли в замок.

- Василь, драбину там притримай, - крикнув чоловік в дірку в підлозі. – Графині наші спускатися будуть.