Слава ЗСУ!

- Добре тримаю! – почулося з підвалу. – Хай ще ліхтарів візьмуть. Бо дуже ж вже тут темно.

- Ти драбину тримай, а я зараз вам лампу електричну туди опущу.

Олена і Емма обережно спустилися вниз.

- Поки що стійте. Зараз нам посвітять, - промовив незнайомий чоловічий голос.

- Спустив! Мирон, вмикай.

Мирон увімкнув лампу і кімната освітилася яскравим світлом.

Дивно, але кімната була закрита стінами з чотирьох боків. Ні сходів, ні дверей… На стінах висіли старі картини, які ледь-ледь проглядали крізь шари пилу та павутиння. Посеред кімнати стояв старий стіл. Посеред столу стояла стара зігнута свічка, яка не горіла уже, мабуть, років сто. Поряд із свічкою стояла пуста чорнильниця, в якій давно вже висохли чорнила. Стара ручка з величезним пір’ям покрилася пилом.

А поряд із свічкою стояла прямокутна скляна скринька.

Емма підійшла ближче і обережно, майже не торкаючись верху, взяла скриньку в руки.

- Що там? – запитала Олена.

- Нічого… Порожньо. Вона пуста.

Ішла третя година досліджень.

- Обережно зі скринькою, - голосно промовила Олена. – Хто її взяв? Ігнате, ти?

- Ні!

- Хто взяв скриньку? – крикнула Олена.

- Я! Я взяв, - відповів хлопець.

- Борисе, і всі! Будь-ласка, уважніше слухайте мій голос, коли я ставлю питання! Добре?

- Та-а-ак, - пробубоніли всі під ніс.

- Добре. Борисе, до мене!

Борис підійшов до Олени.

- Що в тебе?

- Мабуть, це дивно дуже… І ви мабуть, зараз будете кричати на мене…

- За що?

- За мої погані знання… За те, що я не розумію нічого в своїй роботі. І взагалі, просто тому, що ви весь час кричите.

- О-о-о, я весь час кричу? – здивувалась Олена. - Ти мені лестиш. Кажи. Я не буду кричати.