Слава ЗСУ!

Сіла Любава на піч, сльози з очей потекли. Тримає камінь у руках. Що ж їй з ним робити, хоч у піч кинь.

Взяла, та й кинула.

Сіла та й плаче.

Раптом двері відчиняються, заходить Василь, на поясі торбинка висить з хлібом та водою.

- Василю, синочку, - кинулась до нього Любава. – Де ти був?

- Так ви ж самі мене в Старі Урочища відправили, повідомити хрещеного батька Яви, що вона померла.

Сіла Любава біля печі, очі закрила. Дійсно, після того, як Яву у лісі не знайшли, і почали люди говорити, що вона, може, втопилася, чи може, звір якийсь її забрав, то послала Любава Василя з такою сумною звісткою до свого брата.

Схаменулася, очі відкрила, підскочила до печі. Руками попіл почала розгрібати, вийняла камінець і до Василя підскочила.

- Скажи, Василю, чи допоможеш ти мені врятувати мою доньку?

- Допоможу, допоможу, - прошепотів Василь. – Більше за все на світі хочу повернути її і бути з нею.

- Присягни їй у вічному коханні! Поклянися, що будеш з нею завжди, навіки вічні!

- Поклянуся, - махнув головою Василь. – Бо зрозумів я нещодавно, що люблю її.

- То присягни, присягни перед нею на цьому камені, що кохатимеш її вічно!

Ні слова не відповів Василь. Простягнув руку. Поклала йому Любава в долоню гарячий камінь. І до Яви його штовхнула.

Підійшов Василь до Яви, поглянув на неї. А вона красуня, яка була, така і лишилась. Нічого за цей час не змінилося в ній. Прошепотів щось Василь про себе, перехрестився три рази, нахилився над Явою і поцілував її вуста.

І раптом… відкрила вона очі.

Мати впала на коліна і молитися почала. Сльози з очей течуть.

- Мамо, чого ви плачете? - схопилася Ява.

- Я вже не плачу, доню, вже не плачу.

- А вінки чого навколо? Кого ховають? – вставши з ліжка, запитала дівчина.

- Нікого, нікого не ховають, - шепотіла Любава, обіймаючи доньку. – То люди вінків понаносили, дурне щось в голову собі взяли.