Слава ЗСУ!

О четвертій ранку прокинулась. Босоніж, розплетена пішла до ями. Заглянула всередину, а там камінь лежить, блакитний-блакитний, як у Яви очі. Стрибнула у яму, схопила його обома руками, поцілувала. З ями вилізла, і до річки побігла митися. Помилася, нарядилася, коси заплела, немов би свято яке. І сіла на стілець гостей чекати.

За кілька годин почали на подвір’я Любавине люди сходитися. Жінки хустками чорними накрилися, бо на похорон все ж. Чоловіки вінки несуть. Хлопці лопати, щоб яму копати для поховання.

А Любава весела, щаслива. Вітає всіх, посміхається.

Посеред хати на дерев’яному ліжку Ява лежить. Така ж гарна, шкіра біла, вуста червоні. Немов жива.

Розсадила Любава людей по хаті, чоловікам їсти пропонує, дівчатам парфуми свої заморські показує.

Дивуються люди, та вже потроху починають звикати до Любавиних витівок. Їй і пробачити можна, вона ж у горі. Слухають її щебетання, головами махають, а за очі лише промовляють: «Ой бідна-бідна Любава».

А яке ж здивування в них було, коли вийшла Любава на середину хати і сказала, що донька її жива. Що лише треба знайти їй хлопця нежонатого, який у коханні Яві присягне.

Парубки сільські за матерів своїх поховались. Як же ж так, присягнути навічно у коханні мертвій дівчині.

А Любава вже благає, щоб хтось хоч би спробував. Що не померла вона, лише заснула. Злякані матері за руку синів свої тримають, та додому збираються. Як не померла вона, кажуть, то й значить хоронити нема кого. А як нема кого, то чого сидіти тут, у Любавиній хаті, тим паче, що вона не з повна розуму. Порозходилися потроху, вінки та хліб полишали.

Стоїть у кутку Степан Пацюк, їсть варення, яке біля печі знайшов. А біля нього син його, Добромир. Підбігла Любава до Добромира, за руку його вхопила.

А він лише очі опустив. Та головою вбоки киває, що не буде він мертвій дівчині присягатися.