Слава ЗСУ!

- Я теж люблю схід сонця, - радісно промовив граф, радий, що його погляди співпадають з новоявленим другом.

- Я знаю, Олександре. Це ви навчили мене любити світанок, бачити його витончену ніжну красу…

Граф посміхнувся.

- Мені подобається, як ти говориш, Венецію. Дуже поетично.

- Ваша похвала – для мене найкращий дарунок.

- А де Ява? Ще спить?

- Ні, вона пішла прогулятися по саду.

- Як думаєш, вона щаслива? – сідаючи за стіл, запитав Олександр.

- Звичайно, її очі палають щастям. Ви б бачили, яка вона красуня. Вона наділа сукню вашої матері. Вона, немов графиня.

- Так і є, вона графиня. Я боюся, що вона, вже звикнувши до щоденної праці, буде нещаслива в цьому замку.

- Ні, вона буде щаслива, - заперечив Венецій. – Вона вже щаслива. Таке життя саме для неї.

Венецій сів за стіл поруч з графом.

- Всі слуги дуже раді, що ви повернулися. Я розпустив їх по домівках, бо мені не було чим їм платити. Я не мав доступу до вашої казни. А сьогодні вранці, вони, дізнавшись, що ви знайшлися, всі прийшли знову проситися до вас служити.

- Приймай усіх назад.

- Я вже розпорядився, - посміхнувся Венецій.

- Потрібно буде їм пояснити, що я нічого не пам’ятаю.

- Ви згадаєте, графе, - завірив Венецій. – Замок, який ви любили понад усе, обов’язково має навіяти вам спогади.

- Так… Уже навіяв. Мені сьогодні снилася якась дівчина… Та не знаю, хто вона. Вона вже снилася мені, я точно це знаю, та ці сни, наче навмисне хтось витирає з моєї пам’яті. Вона існує десь в моєму серці, її зелені очі, її каштанове волосся, ті сніжинки… А потім, вона зникає. І я все забуваю. Якби лише дізнатися, хто вона, звідки вона взялася в моєму серці і чому так глибоко туди запала.

Олена сиділа у відділку міліції. Навпроти неї сидів поважний слідчий.