Слава ЗСУ!

Леся мовчала. Вона повільно ішла стежкою, везучи візок з хворим дідом. Дід сьогодні був якийсь злегка стривожений, але, оскільки він нічого не говорив, Лесі доводилось лише здогадуватись, що у нього на душі. Їй здавалося, що вона чула, як проїжджаючи повз пам’ятники, меморіальні дошки, церкву, у діда, неначе швидше билося серце. І тому Леся намагалася іти якнайповільніше, щоб дід встиг роздивитися все навколо.

- Краще і бажати не можна було. Пам’ятники, парк загиблим, і церква на місці того багатостраждального госпіталю, - промовила, нарешті, Леся.

- Навіть, більше, ніж ми могли очікувати, - махнула головою Олена.

- Звідки гроші? Це все цей закордонний граф?

- Так…

- Гарний в них вийшов тандем. Вони підходять одне одному. Може, Еммі пощастить з ним. Вона заслужила на власне щастя.

Олена нічого не відповіла.

Біля меморіальних пам’ятників зібралися тисячі людей. Вони чекали на початок освячення меморіалу та могил закопаних людей.

Емма не наважилась ховати розстріляних в тридцяті роки перед жителями. Не всі змогли б пережити нормально побачене видовище. Тому вона віддала наказ поховати їх раніше, а перед людьми провести лише освячення могил.

Сьогодні Емма була трохи сумна. Під руку її тримав красунчик-граф, який не відводив від неї очей. Поряд стояв мер, який натхненно їй щось розповідав. Емма лише зрідка кивала головою, роблячи вигляд, що слухає. Та насправді, думки її були десь дуже далеко.

За декілька хвилин під’їхала машина Остапа, і він, припаркувавши її у недозволеному місці, вийшов, нервово озираючись і шукаючи знайомі обличчя.

За півгодини з’явився священик і почав освячувати могили загиблих.

Олена спробувала пробратися крізь натовп ближче до Емми, та охорона, як завжди не пізнавши дівчину, не пропустила її.

До Олени підбіг Остап.