Слава ЗСУ!

А ще згадала, як ніс її додому, коли вони вперше зайшли в той підвал. А ще… Як цілувала його на зупинці на зло Карлі.

Олена посміхнулась.

Ні, вона цілувала його не на зло Карлі, а тому, що любила. І коханим його назвала тоді, бо так хотілося… І більше за все на світі мріяла стати його дружиною, хоча жодного разу так і не погодилась.

А якби все сталося по-іншому. Якби вони досліджували собі той театр, виявили б чому там дати не збігаються, чому на стіні неправдива інформація написана. І написали б таку собі посередню роботу, за яку б викладачі натягнули б їм п’ятірки. І Карла була б на десятому небі, бо її робота була б найкращою. А вони б з Назаром зате були б разом. І може, виховували б маленьку доньку.

І тоді б усе було добре. І всі були б щасливі… Окрім, звичайно, тисяч людей, які безнадійно блукали коридорами старого госпіталю зі свічками в руках у пошуках спасіння. І ніхто б не знав, що вони страждають. І нікого б це не хвилювало. І їх би не хвилювало.

Олена підійшла ближче до могили Назара і торкнулася її рукою.

Треба вибирати, що краще, врятувати тисячі людей, які горять у пеклі, чи бути щасливою з єдиною людиною, яку кохаєш. А як же зробити такий вибір на користь людей, яких ти ніколи не знав, ніколи не бачив. Як проміняти кохану людину?

З очей Олени знову потекли сльози.

Він пожертвував собою заради них. Він герой.

Олена підійшла до квітучої галявини, зірвала велику червону троянду і охайно поклала її на могилу.

- Спочивай спокійно, коханий… Я тебе люблю.

Ледь стримуючись, щоб знову не плакати, Олена швидко пройшла під виноградним навісом і попрямувала до машини Остапа.

Минув тиждень…

Емма та Олена вийшли із замку.

- Нарешті, - підкотивши очі, промовив Остап. – Я думав, ви там жити будете в тому замку.

Дівчата посміхнулись.

- Сідайте, поїдемо, - відкривши дверцята промовив Остап. – До мене, мабуть, поїдемо. У мене є класна вермішель. Ви такої ще не їли. Я її сам роблю.