Слава ЗСУ!

- Вона робить свої листівки на комп’ютері. Сказала, що їй потрібно хвилин двадцять і попросила, щоб я підкинув її до університету археології.

- Ясно, - промовила Емма. – Тоді тримай ключі. Замкнеш офіс, бо мені треба їхати.

- Я теж тоді залишусь, - промовила Олена. – Теж поїду в університет, провідаю своїх викладачів.

- Ну добре, бувайте. Не забудьте офіс зачинити.

Емма вийшла за двері.

Остап підійшов до столу і сів на великий директорський стілець Емми.

- Зручно, мабуть, тут працювати, - промовив він, намагаючись його розгойдати.

- Ага, Емми в ньому і не видно. Мер, мабуть, навмисне такий стілець підібрав. Може, Ганні там якась допомога потрібна?

- Та ні, я питав, - заперечив Остап. – Вона, навпаки, попросила, щоб я її лишив. Сказала, на самоті краще працюється.

- І мені теж працюється краще на самоті.

- Це ми вже знаємо, - засміявся Остап. – Я пам’ятаю, як ти усіх вигнала із замку.

Олена засміялася.

- Як тобі ідея Емми? – запитав Остап.

- Як завжди. Як і всі її ідеї. Чудово!

- Згоден. Все чесно. Але думаю, з таким розкладом я б не потраплю в археологічну групу.

- Ну, ти у нас - одноосібний володар ідеї досліджувати замок. Без тебе – ми нікуди.

- А про що ви з Еммою говорили? Здається, вона якась сумна пішла.

- Та так… Я сказала їй, що всі її ідеї чудові. Сказала, що для мене графиня саме вона. А вона, мабуть, через це засмутилась. Може, про Ліну згадала. А може, знаєш, дійсно, через те, що вона не графиня. Може, дійсно, якби вона була графинею – вона була б щасливіша.

- Щасливіша, - повторив Остап.

Він встав з Емминого крісла і підійшов до вікна.

- Тепер я тут посиджу, - промовила Олена і швидко всілася у велике директорське крісло. – Таке класне. Дуже зручне.