Слава ЗСУ!

- Навряд.

- Чому?

- Ну тому, Остапе, навряд. Мені здається, що все там правильно, хоча я не дуже прискіпливо читала той розділ. Але наскільки я змогла зрозуміти хід Карлиних думок, то вона права. Все там, Остапе, правильно. Тому можеш дуже не сподіватися, що щось вийде.

Місяць тому…

Графиня спустилася сходами вниз. При кожному, навіть, такому легкому і вишуканому кроці, як у графині, зі стін сипалися камені. Було темно. Та через перила, за які трималася Ліна, було видно кімнату. Вона була прикрашена мармуровим порталом та каміном. На стінах висіли три декоративні плафони, майстерно вирізьблені з дерева. Вишуканість інтер’єру доповнювали старовинні рідкісні меблі. Посеред кімнати стояв великий довгий стіл, на якому палала свічка. На ньому лежали папери, чорнила, ручка з величезним пером. А біля самої свічки, у прямокутній скляній скриньці виблискував блакитний, як небо, камінець…

Ліна посміхнулася. Все справдилося. Тепер вона, дійсно, знайшла те, що шукала. Її чарівний камінець. Вона спустилася вниз. На стінах висіли родові картини її пращура, навколо столу розсипалися листи з якимись написами. Ліна обережно підняла з підлоги один папірець і уважно вчиталася у написане.

- Це ж мій роман! – захоплено проговорила вона. – Невже це можливо?

Ліна стала навколішки і почала швидко збирати всі листки, переглядаючи їх один за одним.

- Це про Яву, це про Венеція. Тут усе! – шепотіла Ліна. – Як він міг сюди потрапити?

- Це я його написав! – почувся чоловічий голос. - Я писав його усе життя…

Ліна встала з колін. Навпроти неї стояв граф. Справжній граф. Такий, як на картинах, такий як у книжках. Міцна статура, карі очі, злегка посивіле волосся. Бархатні штани, майже в обтяжку, застібалися на ґудзик під коліном. Камзол, розшитий золотими нитками, з полосою посередині, наглухо застібався під горлом. Ліні перехопило дихання.