Слава ЗСУ!

Олександр вскочив з дерев’яної коробки, на якій сидів і, схопивши зі стіни рушницю, швидко збіг сходами вниз. По дорозі прихопивши свій плащ, Олександр вискочив на вулицю та помчав у стайню.

Він швидко вскочив на свого коня і стрілою помчав у ліс.

Декілька хвилин граф скакав вздовж стежки, сам не знаючи куди. А потім зупинився. Навколо не було ні шурхоту, ні вовків. Лише тиша… Бездумно падав сніг. Граф оглянувся навколо. Було дуже холодно, до того ж Олександр ще й вдягнув те, що перше потрапило під руку – тонкий плащ, який не дуже допомагав при такій зимовій погоді.

Граф нехотячи розвернув коня і повільно поплентався додому.

Аж раптом, Олександр помітив блискучі вогники. Кінь зупинився і якось нервово здригнувся. Граф оглянувся навколо, намагаючись зрозуміти, звідки світло.

Та вогники швидко згасли між кущами.

Граф знову здвинувся з місця, повільно рухаючись вздовж стежини.

Кінь несміливо зупинився. Олександр вгледівся у темряву і побачив, що навпроти нього стояв вовк і дивився на нього блискучими очима.

Дивно, завжди здавалося, що вовки мають бути такими великими, а насправді, вони, навіть, менші за собак. Граф оглянувся навколо і побачив, що кількість вогників навколо почала збільшуватись. Олександр схвильовано обернувся. Постаті вовків ставали більш чіткішими з кожною секундою і настав момент, коли граф міг легко перерахувати їх, навіть, не дивлячись на те, що навколо була суцільна темрява. Їх було шість чи сім. Граф обережно торкнувся під плащем рушниці. Вовки не ворушились. Граф чекав, що хтось із них нападе першим і тоді можна буде застрелити його. Та вовки не ворушились. Граф в очікуванні дивився на їх блискучі очі. Кожна секунда здавалася вічністю. Граф вийняв рушницю, підняв її над собою і вистрелив у повітря між дерев. Відлуння пострілу пронеслося над лісом. З дерев попадали сухі гілки.

Почулося шарудіння та дивні звуки. Граф подивився навколо. Ані вовків, ані їх палаючих очей не було.