Слава ЗСУ!

- Я… Я, мабуть, задрімала тут…

- Венецій повернувся? – злякано запитала Анничка.

- Ні, - сухо відповів граф.

Граф підійшов до вікна і поглянув крізь скло. На дворі було темно. Ні вогника, ні зірочки. З темно-синього майже чорного неба падав сухий білий сніг.

- Сніг пішов, - ледь чутно промовив Олександр.

- Невже? А мені наснилось, що іде сніг, - спробувала розвеселити графа служниця.

- Значить, сон справдився… Я думав, що весна вже взяла своє…

- Ні, ще будуть морози, - покачала головою Анничка. – Ще й на Пасху буде сніг.

Граф сумно стояв коло вікна, не відводячи очей від нічного пейзажу.

- Ідіть лягайте, хазяїне, - прошепотіла Анничка. – Я дочекаюся його. Якщо хочете, повідомлю вас, як тільки він прийде.

- Ні… Не можу спати, - різко відповів граф. – Очі злипаються, а заснути не можу.

- А графиня?

- Графиня вже заснула… Вона не знає, що Венецій зник. Я їй ще не казав. Не хотів турбувати.

Анничка зітхнула.

- Іди лягай, Анничко! – сумно посміхнувся граф. – Іди.

- Справді? – перепитала дівчина. – Ви упевнені?

- Так. Я сам його чекатиму.

Анничка взяла зі столу свою хустину і, накривши нею плечі, пішла до своєї кімнати.

Граф, підібравши обідок свого теплого байкового халату, вмостився на дерев’яний ящик та, впершись рукою на стіл, закрив очі.

Минула година.

На дворі піднявся шум, було чути якесь виття, якийсь шурхіт. Граф здригнувся. Він відкрив очі, і побачив, що заснув просто на кухні, біля столу.

Він прислухався до звуків навколо, і моторошно ковтнув слину. То були вовки. Вони або гналися за кимось, або уже когось піймали.

Граф знову закрив очі, впершись на руку.

Та враз в його голові промайнула думка. А раптом, здобич вовків – Венецій. Він міг добиратися додому, а вони - зграєю напасти на нього.