Слава ЗСУ!

- Так я і сказала! – засміялась Олена. – Ввімкнете телевізор о п’ятій, перший канал і все самі почуєте.

- Ах ти ж… Мені могла б і сказати. Я, між іншим, сьогодні о п’ятій на футбол іду.

- Ну футбол можна і відкласти, особливо, якщо найкраща і найулюбленіша студентка виступає на телебаченні.

- Ой, - зітхнув Завацький. – Ця студентка щовечора на телебаченні виступає. Але добре, не піду на футбол. Подивлюсь телевізор. І всім на кафедрі скажу, щоб дивилися. І Остапу скажу.

- Ага. Точно, скажіть, бо я зараз знову на телебачення. А він нехай Емму повідомить. Мені треба, щоб вони сьогодні в студії були, на самій передачі.

- Оце так! Телезірки! А мені можна?

- Можна, можна. Ви готуйтеся, а я за вами машину пришлю. Орієнтуйтеся десь на чотири години.

- Добре. Зараз Остапові подзвоню.

- Ну що там із списком? – запитала Олена. – Вивісили вже?

- Так.

- Роздрукуй мені копію, я хочу поглянути на прізвища.

- Хвилинку… Все, роздрукувала. Візьми на принтері.

Олена підійшла до принтера і взяла роздрукований листок.

- Ну що? Хтось із твоєї команди потрапив?

- Так, здається, троє, ні, четверо. Яна, Пилип, Борис, Валерія… Я так і думала, що вони потраплять. Ні, навіть, п’ятеро, он ще Ігнат. І все, здається. Ого, навіть, Карла потрапила.

- А Максим?

- Ні, Максим не потрапив. А він писав роботу?

- Не знаю, може, і не писав. Остап казав він інженером зараз працює.

- Не знаю. Може, і так.

- Анничко! Анничко! – пошепки проговорив граф.

- Що? Де? Що сталось? – злякано вскочила дівчина, яка задрімала на ящику в кухні.

Вона оглянулася навколо. Була вже ніч. За вікном було темно, і крізь густі віти дерев не проглядав, навіть, місяць.

- Чого ти не спиш? – запитав граф.