Слава ЗСУ!

Остап закрив очі. Ні, сьогодні. Або сьогодні, або він втратить її назавжди.

- Я така щаслива, - прошепотіла Емма. – Знаєш, в цьому світі немає людини щасливішої за мене. Уявляєш?

- Ні, - покачав головою Остап.

- Збулися дві мої мрії: я знайшла чоловіка, який безтямно закоханий в мене, а ще я – графиня.

На обличчі Емми з’явилася посмішка. Вона підбігла до Остапа і схопила його за руку.

- Остапе, я графиня! Ти уявляєш? Я досі не вірю! Я графиня!!!

Вона подивилася на Остапа. З її очей потекли сльози.

- Я графиня, - прошепотіла Емма.

- Я… Я… Я такий радий за тебе.

- Я не вірила, що таке може статися зі мною, але я графиня…

Остап щосили обійняв Емму.

Це був найщасливіший момент в його житті. Його Емма – нарешті щаслива. А він… А він хоче зруйнувати її щастя.

Остап закрив очі.

Хіба потрібно тепер щось говорити їй, щось пояснювати. Що він зробив це заради неї, для того, щоб вона стала щасливою. Вона ж уже щаслива. Щаслива, бо не знає, що, насправді, ніяка не графиня. Не знає, що її рід складається з куртизанок та військовослужбовців. Та хіба потрібно їй це знати? Яке це, взагалі, має значення?

Остап все життя думав, чи кохав він хоча б когось в цьому житті. Йому здавалося, що дівчата лише подобалися йому. А кохання – це все вигадки. Тепер він знав точно. Це не вигадки. Він знав, що любив Емму.

Чомусь згадалося, як він вперше побачив її, коли вона зайшла в аудиторію, в той день коли Карла запросила всіх претенденток на графиню… Згадав, як підійшла до нього. Про що вони говорили… Згадав, як вперше зрозумів, що вона йому подобається. Але боявся, що може зрадити її… Тепер Остап знав напевно: він би не зрадив її. Ні з ким… Нізащо… Ніколи…

Але тепер запізно.

І ніколи тепер вже він не скаже їй правди, про те, хто саме зробив її такою щасливо. Що це не доля, не удача. Це він! Той, хто безтямно її кохає. Бо коли вона не знає – вона щасливіша.